Брати

Після смерті чоловіка немолода, але ще нівроку енергійна та вольова вдова вирішує покинути рідне село й перебратися з чотирма синами до Мілана. Це свідомий вчинок, а не авантюра: у найпотужнішому місті італійської Ломбардії вже два роки живе її первісток – Вінченцо. Розарія – так звуть жінку – свято вірить, що сім’ю можна пересадити із села до міста, наче кущ троянд. Однак виявляється, що у селі й місті різний ґрунт. І там, де мати та її сини Сімоне, Рокко, Чіно та Лука сподівалися знайти родючий ґрунт, – давно асфальт та камінь.

Авжеж, місто не знає сентиментів. Воно дражнить спокусами, але насправді байдуже й підступне. Воно вимагає покори, змушує пристосовуватися до себе, самостійно шукати відповіді на виклики.

А ще воно фатально роз’єднує.
Розарія, яка гадала, що разом п’ятеро братів перетворяться на кулак (до речі, двоє з них мають неабиякі успіхи на боксерському рингу) і спільно відвойовуватимуть собі місце у чужому просторі, розчарована. Реальність вщент розбиває її ілюзію. Один із братів приковує себе до конвеєра автогіганта і до молодої дружини; другий починає заробляти кулачними боями, поступово зісковзуючи у кримінальний світ; третій, так і не знайшовши собі гідного заняття, зрештою, записується в армію...

Вистава "Брати" Олександра Кобзаря створена за мотивами сценарію фільму Лукіно Вісконті "Рокко та його брати", проте історія ця приховує не один, можна сказати, архетиповий сюжет. Розарія, що ревнує синів до кожної сторонньої жінки і не схвалює спортивних захоплень братів, навіть у страшному сні не могла уявити, що її діти нещадно лупцюватимуть одне одного не на боксерському турнірі, а мало не в рідній хаті, виборюючи право володіти чарівною кокетливою… хвойдою.

І ця жорстока суперечка матиме, зрештою, трагічну розв’язку.
Однак в історії про любовну жагу і несамовиту пристрасть, що остаточно розриває послаблені містом родинні зв’язки, є й несподіваний, мало не парадоксальний сенс.

Архетиповий сюжет (а вистава багата й на різноманітні літературні алюзії – від біблійних колізій "Йосипа та його братів" Томаса Манна і байронівського "Каїна" до фривольної пряності "Історії кавалера де Гріє та Манон Леско" абата Прево), як це часто трапляється, раптом виявляє пекучу актуальність.

Адже конфлікт братів – не лише про володіння спокусницею. Два характери – це ще й два способи мислення, два різних світогляди, геть полярні уявлення про добро і зло.
Зло послідовне і нетерпиме. Добро шукає компромісів, виправдань безчестя, апелює до здорового глузду та сумління.
І у підсумку лише допомагає злу поширюватися й нахабніти.
Як довго можна і чи слід взагалі потурати злу?
Чи завжди треба прощати?

І зрештою, чи варто продовжувати називати брата братом, якщо він поводиться як негідник та садист, навіть присягаючись у своїй до тебе любові?

Театральний критик Сергій Васильєв